НЕСКІНЧЕННЕ МИНУЛЕ
Головний редактор Post-Past Олексій Приймак про історію в політиці та медіа, режими минулого та перегони з часом.
Мілан Кундера почав свою "Нестерпну легкість буття" роздумами про потенційну повторюваність минулого. Він мав на увазі не якусь надуману "циклічність історії", а химерну реальність, в якій час мав би властивість відтворювати події знову і знову, тобто якби унікальність кожного моменту була втрачена. Він доходить висновку, що тоді наша звична реальність повністю б розсипалася. Кундера пише, що Франції, наприклад, було б ще складніше пишатися здобутками буржуазної революції, якби та ніколи не минала. Адже є різниця між Робесп'єром, що раз вчинив масову страту, і Робесп'єром, що без кінця стинає голови французам. Втім, на жаль чи на щастя, історія — це загалом не про гордість.
Схоже, що наше теперішнє справді має сенс і цінність лише тоді, коли воно минає. Реальність встановлює для нас рамки, в межах яких наші дії є цінними і можуть на щось впливати. Минуле є тінню, а майбутнє — світлом попереду, втім теперішнє — це все, в чому ми перебуваємо. І з цієї позиці, певно, однією з найефективніших "палок в колеса", які можна вигадати для суспільства, є постійне вклинення недійсного минулого у наше теперішнє і майбутнє. Недемократичні режими це добре зрозуміли.
ВІЧНІ РЕЖИМИ
Складно уявити, як Росія б аргументувала окупацію Криму та решти України, якби вона перебувала в теперішньому. Путінові рішення зумовлені манією минулого (принаймні на словах). У його конспірологічному світогляді, схоже, не існує відчуття історичної логіки, чи принаймні він бажає, аби нам так здавалося. У Путінових промовах стоїть знак дорівнює між сучасною Європою і Європою, якою вона була 300-400 років тому. Для нього досі не скінчилося американське вторгнення в Ірак, він згадує "опіумні війни", як ніби вони є актуальним аргументом, описує європейців як колонізаторів і ледь не рабовласників, а вся його політика спрямована на "виправлення історичної несправедливості" чи чогось в тому стилі. Путін, свідомо чи несвідомо, бажає, аби минуле ніколи не минуло.
Звісно, він повертається до теперішнього, коли йому це вигідно. Творячи країну поза часом, йому, скажімо, вкрай незручним є сам поступ, характерний сучасній Європі. Тому його виступи подекуди нагадують калейдоскоп з минулого і того, як людина з такого минулого реагувала б на теперішнє.
Але проблема не була б значимою, якби вона обмежувалася нудними промовами. Я мав нещастя провести контент-аналіз тижня діяльності офіційного Telegram-каналу одного з найбільших російських державних ЗМІ "РИА Новости". За всього сім днів дослідження історична лексика зустрічалася в дописах 123 рази. Тобто в середньому майже 20 разів на день. А мова ж йде навіть не про історичний журнал — в Росії це називають "новинами". Олександр Невський, імперські герби українських областей, СРСР, георгіївська стрічка, "нацисти" в Україні, Гітлерові книжки у "квартирі українського військового", Бандера, "Волинська різанина" — усе це вмістилося в тиждень роботи видання. І "РИА Новости" не є винятковим феноменом. Російський медіапростір — це ціла екосистема подібних повідомлень, одна велика машина часу.
Справа в тому, що зловживання минулим звільняє від відповідальності перед теперішнім. Його неможливо змінити, тому його постійна експлуатація не зможе призвести до ефективних змін у майбутньому. Імовірно, недемократичним режимам саме таке суспільство і потрібне: латентне, яке не розуміє теперішнього світу і навколишніх тенденцій, суспільство конспірологів, які нічому не вірять, а тому не можуть ефективно опиратися злочинним діям режимів. Тому не дивно, що Путін читає кількагодинні лекції із псевдоісторії перед тим, як вчиняти черговий злочин. Так само не є дивним те, що в "Пам’ятці військовослужбовця", яку в РФ видавали солдатам перед відправкою в Україну, цілий сегмент присвячений "історичному обґрунтуванню" повномасштабного вторгнення.
Це зручно. Саме тому було б применшенням стверджувати, ніби Росія єдина, хто цим користується — так вчиняють практично всі диктатори і популісти. Свого часу зображення Хафеза аль-Асада, колишнього президента Сирії та батька Башара аль-Асада, вмальовували в ілюстрації історичних подій у підручниках з історії. Терористи ІДІЛ послуговуються історичною лексикою, марячи про середньовічний "халіфат". Китайський посол у Франції не зміг відповісти на питання, кому належить Крим, бо той "спочатку був російським".
На жаль, подібні приклади можна перераховувати ще дуже довго. Для всіх цих людей минуле так і не стало минулим. Для них воно просто не закінчувалося.
ВТРАТА ІСТОРІЇ
Окрім того, що штучна розмова про давні події витісняє перспективи раціональної оцінки теперішнього, вона, схоже, ще й шкодить самій історії. Якщо постійно приміряти минуле на актуальні обставини, в результаті повністю втрачається тло історичного контексту. Іншими словами, минуле припиняє бути минулим, але й не стає теперішнім, бо вся логіка тодішніх подій, усі причини й наслідки, увесь отриманий з того досвід нівелюються, а нинішні фактори не здатні виконати роль замінників. Так, в багатьох російських номінально історичних Telegram-каналах складно знайти повідомлення про Середньовіччя, що насправді б стосувалося Середньовіччя — зазвичай у своїй суті ті дописи намагаються замінити теперішнє, "вирішити" нагальні політичні питання. І тоді на історію не залишається місця.
Тож, схоже, протиставляючи себе недемократичним режимам, ми протиставляємо себе минулому. Не історії, не об'єктивному вивченню минувшини, а саме тій ірраціональній стагнації, яка унеможливлює розвиток будь-чого— історичної науки в тому числі.
ПЕРЕГОНИ З МИНУЛИМ
Гарними новинами є те, що в перегонах з минулим фінал є очевидним. Його нам підказує, власне, наша історія: скільки б людство не бачило цивілізацій, скільки б занепадів і відроджень не переживало, воно все одно завжди рухалося вперед. Усі, хто намагалися опиратися майбутньому, врешті-решт або несвідомо створювали щось нове, або губилися на сторінках історії.
Минуле завжди плентатитеметься позаду, сповільнюючи зміни. А постійна його реабілітація, Кундерове циклічне повернення пережитого досвіду саме й знецінюватиме цей досвід. Ми не вчитимемося на власних помилках, якщо не минемо їх і не почнемо дивитися на них зі сторони.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну наочно показало, що ті, в кого на вустах "дєди воєвалі", в результаті й воюють, як діди. І це лише найсвіжіший приклад того, як час поводиться із тими, хто намагається його обманути.
Головний редактор
