ПУТІН У ПАСТЦІ ЧАСУ
Головний редактор Post-Past Олексій Приймак про те, як російський диктатор втратив майбутнє.
Путін протягом вже дуже тривалого часу говорив здебільшого про минуле. Перед скоєнням нових злочинів він записував довгі лекції з псевдоісторії, розмірковував про появу України, про "ісконно рускіє зємлі", дивував історичну спільноту сенсаційними "відкриттями" в славістиці, медієвістиці, розпинався про європейську колоніальну історію, у безпрецедентних масштабах відроджував доробок таких російських псевдоісториків як Іван Іллін, розглядав історичні мапи, демонстрував на економічних форумах (!) інформаційні ролики про різноманітні "звірства українців" часів Другої світової війни, намагався вплітати спадок Леніна у сучасну російську матрицю шизофашизму, якщо послуговуватися термінами Тімоті Снайдера. Це все він робив із однією метою: аби минуле ніколи не закінчувалося.
Навіщо? Щоб суспільство не думало про теперішнє, щоб воно не розуміло тенденцій сучасного світу, причинно-наслідкових зв'язків нинішнього часу. Адже якщо в російських новинах воскресають нацисти, "бандери", фашисти, і якщо з новин виявляється, що вони знаходяться біля кордонів твоєї держави, то самоочевидною стає потреба їх перебити. Бо кого-кого, а нацистів бити не те що можна, а й треба: це відомо з розповідей батьків, дідів, шкільних вчителів, телебачення. Тому навіть якщо до російського обивателя дійде новина про вбивство російськими військовими дітей та жінок, цю прикрість можна психологічно виправдати як високу ціну за захист від давно знайомого лютого ворога. Якщо сучасні народи із сучасними прагненнями перетворюються на негативні історичні образи, немає причин шкодувати про знищення цих народів.
Великою мірою така політика вічного минулого справді працює, тому нею користується не лише Росія. Але в цьому підході є один катастрофічний нюанс: якщо не минає минуле, то не приходить майбутнє. Звісно, на перший погляд російському диктатору від цього немає шкоди: врешті-решт, без роздумів про майбутнє люди не прагнутимуть продуктивних змін, реформ, розвитку, а радше мислитимуть про давні перемоги, втрати, "історичну несправедливість" тощо. Втім, завжди приходить момент, коли світові закони беруть гору. Коли вічна війна приносить помітні жертви. Коли гинуть люди, а уявний нацизм не зникає (здебільшого саме через те, що він — уявний, адже якби Путін знищив Україну, неодмінно з'явилися б нові "нацисти"). Історія мусить рухатися, в тому й суть історії. Історія — це не фіксовані, вирвані з контексту картини минулого, хай як би Путіну цього не хотілося, а радше кіноплівка. Тому коли її насильно затримують, вона починає глючити.
Саме це стається в Росії зараз. І Путін, схоже, це відчув. Відчув, але не зрозумів.
У відповідь на дії Євгена Пригожина та ПВК "Вагнер" Володимир Путін записав відеозвернення. Вже у першу хвилину короткої промови він стверджує, що "сьогодні Росія веде надважку війну за власне майбутнє". Чути це химерно з багатьох причин, і головну з них ми описали: раніше Путіну йшлося здебільшого про минуле, і доводять це навіть його наступні слова. Адже вже за 20 секунд після згаданої вище фрази диктатор стверджує, що Росія воює за право називатися "державою із тисячолітньою історією". Як можна воювати за історію — це питання "із зірочкою", адже в Росії її власну історію ніхто не забирав і робити це не планував: в сучасного світу є задачі нагальніші, ніж віртуальна гонка в минуле.
Але протягом останніх років Путін своїми діями демонстрував справжнє значення цих слів — бажання контролювати минуле. Аби усе незручне, суперечливе та таке, що не вписується у Путінову парадигму (скажімо, існування українського народу) могло безперешкодно "виправлятися" завдяки злочинним політикам РФ. І якщо хтось не згодний на її викривлені правила минулого, то Росії з ними "доводиться" воювати — вести "надважку війну". Ось так Путін в межах 30 секунд опинився в пастці часу, між двох стін минулого і майбутнього.
Втім, старі звички беруть гору: в наступні хвилини він знову починає повчати публіку про події 1917 року, а тобто про більшовицьку революцію в Російській імперії, застерігаючи, що росіяни "не дозволять цьому повторитися". Отже, Путін таки не зрозумів проблему російської політики часу. Минуле саме собою не повторюється, на те воно й минуле. Воно може повторюватися лише тоді, коли хтось насильно занурює у нього теперішнє, копіює його, мімікрує тодішні закони, відроджує мерців. Тоді теперішнє справді складно відрізнити від минулого, воно стає калейдоскопом минулих проблем , і тому не є дивним постання відповідних процесів, в яких можна проглянути аналогії з минулим.
Бажаючи контролювати минуле, Путін закрив перед собою двері майбутнього. І як би він далі не дерся у ці двері, навряд вони йому вже відчиняться. Росія сама накликала на себе помсту історії. А уникнути цього було так легко.
Головний редактор
