фейки та маніпуляції

Таке твердження в своєму Telegram-каналі опублікувала російська пропагандистка Мирослава Бердник.

Доктор історичних наук, професор, завідувач сектору соціальної історії Інституту історії України НАНУ Віктор Горобець надав коментар стосовно цього:

"Якщо Самійла Величка читати уважно й без купюр, не закриваючись від "зайвої" інформації імперськими шорами, то неминуче має постати питання: а чому гетьман Юрій Хмельницький за ту "даровану" царем "конституцію"  від козацької старшини "был поносимый и стужаемый"? 

Власне, ця теза розгорнуто представлена у літописі таким чином: за "премененія в некіих клавзулех пактов отеческих Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах всегда от старшины и полковников был поносимый и стужаемый". І в цьому зв’язку роз’яснення вимагають принаймні наступні питання: про які переміни йдеться; що мається на увазі під "пактами отеческими"; і з чого така особлива увага до "новаго придатку в тех пактах"? Відповіді на них і мають сформувати уявлення про справжню значимість цієї "конституції".

Але почнемо з того, що ні про яку першість у "дарованії" чого-б-там-не-було у 1659 р., звичайно ж, не йдеться. Уперше між Україною та царем гетьманські статті було укладено у березні 1654 р. (власне, саме тому вони відомі в історичній літературі під назвою "Березневі статті") і були вони договором про умови, на яких Козацька держава переходить під протекцію Романових. Зазвичай, російські автори воліють акцентувати увагу на факті "возз’єднання" чи визнанні гетьманом влади царя, ігноруючи при цьому саме оцей аспект – договірний характер визнання протекції московської династії. Адже тоді неминуче виникає питання: а як же Москва (не)виконувала договірні зобов’язання? І чи не порушенням нею цих зобов’язань зумовлювались і "зрада" Мазепи, й менш розтиражовані антимосковські виступи та прояви нелояльності інших гетьманів – Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича та Павла Полуботка?

Утім, починати цей перелік "зрад" потрібно вже з Богдана Хмельницького, котрий на схилі життя не визнавав укладене царем  Віленське перемир’я з польським королем і продовжував воювати з Річчю Посполитою, з якою Москва були вже союзниками, та, навіть, більше –  уклав союзну угоду зі Швецією, яка перебувала у стані війні з Московським царством. Аби зрозуміти, чому так сталось, потрібно повернутись до витоків взаємин з царем, а саме характеру угоди про перехід під протекцію царя, названу Величком "пактами отеческими". 

Отож, проголосивши в січні 1654 р. в Переяславі про сам перехід, 17 лютого Хмельницький завізував проєкт угоди про його умови, який на переговорах у Москві доручив відстоювати Павлу Тетері й Самійлу Богдановичу-Зарудному. Модальність відносин включала в себе гарантії зовнішньої незалежності Гетьманату, що, насамперед, проявилися у праві вільного вибору гетьмана як глави держави, керівника уряду та головнокомандувача українського війська. Також  за Україною зберігалося право зовнішньополітичних зносин з іноземними державами. Окремо декларувалася недоторканість внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп. 

Для остаточного вирішення справи Олексій Михайлович скликав боярську думу, учасники якої ухвалювали постанови по кожному із запропонованих пунктів за формою: "Государ указал и бояре приговорили". Більшість з цих резолюцій були позитивними. Негативні ж стосувались фінансових взаємин сторін: гетьман волів сплачувати цареві за його покровительство та військову допомогу певну сталу щорічну данину, так як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільванським князем чи молдавським господарем, натомість, Олексій Михайлович звелів, аби всі податки з української людності формально збиралися до царської казни, а вже з неї кошти виділялися на утримання війська, козацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяльності тощо. Ще одна резолюція негативного змісту стосувалась сфери зовнішньополітичної діяльності. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А ось цар звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті "добрі" помисли щодо Москви, та затримувати тих, хто прибув зі "злими".  Вочевидь вже апріорі до останніх було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Османської імперії, з якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати.

Накинуті обмеження суверенітету гетьманського уряду не вдовольнили Хмельницького. Тож Березневі статті не були широко оприлюднені в Україні й про їх зміст знало лише найближче оточення гетьмана.  У своїй же практичній діяльності Хмельницький не зважав ані на модальність фінансових взаємин, ані на обмеження у царині зовнішньополітичної діяльності. Москва, до слова, так само не надто поважала взяті на себе зобов’язання, намагаючись за першої ліпшої нагоди розширити свій вплив на українські справи. Не кажучи вже про те, що уклавши з Варшавою 1656 р. Віленське перемир’я, жорстко проігнорувала свої зобов’язання щодо  допомоги гетьману звільнити українські землі з-під влади короля. 

По смерті Богдана московське керівництво спробувало істотно обмежити суверенітет Гетьманату й посилити владу царя над Україною. Але досягнуло протилежного ефекту: брутальний тиск Москви підштовхнув Івана Виговського до розриву з царем й укладення Гадяцької угоди 1658 р. з Річчю Посполитою.  Апогеєм російсько-української війни 1657-1659 років, як відомо, стала знаменита Конотопська битва. Утім, чвари всередині старшинського корпусу призвели спочатку до відсторонення від влади Виговського й обрання на його місце Юрія Хмельницького, а по тому – занепаду Гадяцької унії та повернення на українські землі царських військ.

Саме в оточеному царськими військами Переяславі в жовтні 1659 р. і відбулось "дарування" царем "конституції" Україні. Що цікаво, до Переяслава Юрій прибув зі своїм варіантом договірних статей. Він  переважно повторював зміст пропозицій Богдана Хмельницького від 17 лютого 1654 року, а зроблені  доповнення мали гарантувати суверенні права Гетьманату, не допустивши конфліктів, що виникали у взаєминах з Москвою перед цим. Скажімо, поряд із вимогами надати Війську Запорозькому гарантії непорушності його вольностей та прав, уточнювалось, що присутність царських воєвод мала бути обмежена лише Києвом. Якщо ж із міркувань воєнної доцільності їх введуть в інші українські міста, ратні люди царя підпорядковуються гетьманові. Ще раз підтверджувалось право Війська Запорозького на вільну, ніким не обмежену гетьманську елекцію, а також власну зовнішню політику. Будь-яка  кореспонденція, що надсилалась з України в російські державні структури, обов’язково мала візуватися гетьманським урядом.

Однак під час зустрічі з представником гетьманського уряду уповноважений царем князь О.М.Трубецькой відмовився навіть брати до уваги український проєкт, мотивуючи своє рішення тим, що в ньому "многое написано вновь сверх прежних статей, которые даны прежнему гетману", і запропонував перенести обговорення умов майбутнього союзу на загальну козацьку раду. Зрозуміло, що йому було вигідно апелювати до волі всього козацького товариства, нівелюючи при цьому роль автономістично налаштованої  козацької старшини.

Так воно, власне, і сталось. На Генеральній раді Трубецькой оприлюднив так звані "Прежние статьи Богдана Хмельницкого". Але, як переконливо довели дослідники, зачитана редакція договору 1654 р. була свідомою московською фальсифікацією. Суто з формального боку вона налічувала вже не 11 статей (як це було в документі 1654-го), а 14. Ще більш разючими були зміни у змістовій частині документу. Так, попри визнання царем права Війська Запорозького "самим меж себя гетмана обират",  у відповідну статтю внесли принципове доповнення щодо самої елекційної процедури. На відміну від редакції 1654 р., яка передбачала тільки, що до Москви надсилатимуть інформацію про результати виборів ("кого гетманом обирут, и о том писать к нам"), тепер необхідною умовою для визнання правомірності гетьманського обрання була поїздка претендента до Москви та отримання там царського затвердження ("по обранию гетману ездить к великому государю […] и великий государь […] пожалует гетмана по чину: булаву и знамя и на гетманство свою государеву жаловальную грамоту дати ему велит"). 

Принциповим було й спотворення пункту про право гетьмана провадити власну зовнішню політику. Якщо угода 1654 р. забороняла українській стороні йти на зближення лише з польським королем і турецьким султаном, то текст 1659 р. декларував: "гетману послов и посланников и гонцов из окресных и ни из которых государств к себе не принимать и против тех присылок в окресные и ни в которые государства не посылать".  Як виняток –  гетьман міг мати дипломатичні відносини з іноземними правителями, коли "о каких делех поволитъ великий государь, его царское величество ему, гетману, в которое государство послать".

Крім того, до списку 1659 р. було додано й пункт  про перебування українського духовенства під благословенням "святейшего патріарха Московского и всія Великія, и Малыя, и Білыя Росіи". Цього пункту в угоді, укладеній у березні 1654 р., не могло бути вже апріорі, оскільки переговори з українським духовенством з цього приводу було розпочато лише влітку 1654 р. й, до слова, жодних домовленостей так і не було досягнуто. 

Водночас із тексту договору 1654 р. зникли ті пункти, в яких ішлося про військові зобов’язання Москви – надавати допомогу для охорони українських кордонів, відвоювання Смоленська тощо.

Ще більше обмежували прероґативи українського уряду ухвалені на раді в Переяславі так звані "Нові статті Юрія Хмельницького", названі Величком  "новим придатком". Згідно з ними, гетьманський уряд не міг без дозволу царя воювати чи надавати військову допомогу сусіднім правителям, натомість був зобов’язаний за царськими наказами йти у походи, ініційовані Москвою. Договірні статті зобов’язували вивести козацькі залоги з білоруських земель і передати Старий Бихів "государевим людям". Надалі жителі Білої Русі не мали права величати себе козаками. Тобто козацький устрій на білоруських землях було ліквідовано. Суттєво обмежили владні повноваження козацької адміністрації російські залоги на чолі з царськими воєводами, введені, крім Києва, до Переяслава, Ніжина та Чернігова на Лівобережжі, Брацлава та Умані – на Правобережжі.

А ще Військові Запорозькому забороняли зміщувати гетьмана "без рады и совету всей черни" (хіба що цей гетьман зрадив царя). Водночас і гетьман не мав права "без рады и совету всей черни" зміщувати полковників і старшину. Крім того,  ініціатори промосковських виступів на Лівобережжі отримували царський імунітет перед  гетьманським і військовим судом: їх не мали права засудити на смертну кару. Як уся старшина, так і звичайні козаки мусили скласти присягу на вірність цареві. Хто ж відмовлявся або, склавши присягу монархові, порушував її – мав бути покараний на смерть.

Накинуті Трубецьким вимоги суттєво посилювали залежність Гетьманату від царя. І якщо п’ять років тому його політико-правовий статус можна розцінювати як політичну автономію, що ґарантувала збереження внутрішнього самоуправління на підставах власного законодавства та звичаєвого права, а також забезпечувала (хоч і з певними уточненнями) право зовнішньополітичної репрезентації, то тепер йшлося вже про адміністративну автономію, до того ж, із обмеженнями.

Саме за неспроможність захистити українську державність від Москви, довідуємось у Величка, гетьман і був "поносимый и стужаемый" від полковників і старшини. Аби поправити становище, на кінець року оточення Юрія відіслало до Москви посольство з вимогою денонсувати цілий ряд пунктів угоди 1659-го, що відверто підважували українську автономію. Та московські переговори стали для української сторони  провальними: на більшість вимог з’явилися негативні резолюції царя: "быть так, как написано".

Врешті-решт, фальшування статей Богдана Хмельницького і грубий диктат Трубецького восени 1659-го, як і непоступливість Москви щодо перегляду навіть найбільш одіозних положень накинутих статей, й призвели до того, що вже восени 1660-го Юрій Хмельницький розірвав цю, нібито, даровану царем "конституцію" та визнав владу польського короля над Україною. 

А чи можна фальсифікат урівнювати з Конституцією – то питання, що не потребує ані відповіді, ані, власне, й уваги.  До слова, оригінал літопису не містить жодних згадок про "конституцію", лише про статті: "А какъ ониa гεтмана избεрут, и вεликий гд~ръ, εго царскоε прεсвѣтлоε вεличεство, вεлѣлъ на радε вичεст статї, какови били дани, по указу εгo ц. п. вεл." (Величко С. Літопис / Упоряд.: Г. Боряк, Т. Таїрова-Яковлєва.  Київ: ТОВ "Видавництво "КЛІО", 2020. С.302)"

Ця маніпуляція є частиною ширшої російської дезінформаційної кампанії, метою якої є заперечити українську суб'єктність як в теперішньому, так і в минулому.