Одночасна Туреччина
Історія нейтралітету та військових втручань Анкари
Перебуваючи у пошуках літератури для написання наукової роботи, автор матеріалу з подивом помітив: в Україні видано зовсім мало літератури про сучасну Туреччину. Ця держава досі залишається для нас незрозумілою та віддаленою, попри те, що є нашим морським сусідом, важливим посередником у перемовинах та партнером у військовому співробітництві – як на небі, так і на морі. Ми чуємо відокремлені (чи навіть суперечливі) факти про Туреччину, але, схоже, не завжди усвідомлюємо зв’язок між ними. З одного боку, Туреччина – важливий актор Близького Сходу та фундамент Організації тюркських народів; з іншого – Анкара досі є країною-кандидатом до ЄС, важливою складовою структури НАТО, а відтак відіграє чільну роль в архітектурі європейської безпеки. Ми досі не проговорили це складне питання дуальності, настільки прикметне для Анкари.
Інакше кажучи, українському дискурсу про Туреччину бракує розмови про контекст. Можливо, саме це допомогло б краще й ширше зрозуміти нейтральність і упередженість сучасної Турецької Республіки – розглянути її крізь призму війн і конфліктів, у яких вона брала участь і від яких утрималася.
ІНТЕРБЕЛЛУМ ТА «МИР У ДОМІ»
Турецька Республіка має досить тривалу історію нейтралітету – першим її виразним проявом була неучасть Анкари у Другій світовій війні. Здобуті в боях спочатку формуваннями, а згодом армією під проводом Мустафи Кемаля Ататюрка незалежність і цілісність Туреччини потребували стабілізації. Попри те що держава уникнула роздроблення, Анкара втратила прибережні території Егейських островів, Салонік та багаті на нафту землі північного Іраку. Це помітно обмежило її економічний потенціал.
Курс на нейтралітет де-факто проголосив сам Ататюрк – 1931 року з’явилася формула «Мир у домі – мир у світі», яка визначала переважно миролюбні принципи зовнішньої політики Анкари. Чи не єдині територіальні зміни міжвоєнної Туреччини стосувалися Хатайського диспуту, себто передачі Олександрійського санджака з підмандатної Французької Сирії. Ататюрк послідовно порушував це питання від 1923 року й заявляв, що в цій місцевості «турки жили століттями й не можуть залишатися полоненими в руках ворога». Власне, саму назву регіону й вигадав Кемаль.
1938 року адміністрація санджаку проголосила незалежність, а вже 1939 року Туреччина приєднала цей регіон. Питання Хатаю було розіграно турецькими силами у слушний момент, на початку Другої світової, тож Франція закрила очі на приєднання частини Сирії, сподіваючись, що такий крок допоможе уникнути турецько-німецького альянсу.
1938 року Ататюрк помер від хвороби. Згодом до влади прийшов його соратник у війні за незалежність Ісмет Іненю.
МІЖ ДВОХ ВОГНІВ
Подейкують, що, дізнавшись про напад Гітлера на СРСР, син президента негайно побіг будити батька, аби розповісти йому новини. Почувши це, Ісмет Іненю кілька хвилин вдивлявся в обличчя сина, підвівся з ліжка й почав безперервно сміятися майже десять хвилин поспіль – дослідники вважають, що це був сміх звільнення від напруги людини, яка протягом останніх двох років перебувала під стресом всеосяжної загрози.
Попри невтомну пропаганду та активні дипломатичні (й не дуже) дії обох альянсів, уряд Ісмета Іненю утримав країну від участі у Другій світовій війні. Прагнення зберегти нейтралітет було зрозумілим: у пам’яті суспільства все ще жили спогади про події двадцятирічної давнини, коли Перша світова та її наслідки остаточно добили вже кволу Османську імперію та призвели до розвалу шестисотлітньої Порти.
Обидві сторони прагнули схилити Туреччину до вступу у війну, але та залишалася незворушною. Напередодні Туреччина підписала оборонні договори з Британією та Францією, але після початку конфлікту керівництво країни перейшло до політики балансування. Наприклад, турецьке авіакомандування заборонило Франції використовувати повітряний простір держави для атак на радянські нафтові родовища в Баку в 1940 році.
Водночас у радянській історіографії відобразилися побоювання вступу Туреччини до війни після битви за Сталінград: у разі успіху німецьких військ, за повідомленнями розвідки СРСР, нібито готувалася атака турецького війська в напрямку Баку. Зрештою, Берлін активно робив ставку на пантюркістський сентимент: деякі народи під гнітом СРСР справді мали сподівання на допомогу від Туреччини, а пантюркістські ідеї викликали дискусію серед інтелігенції та частини високопоставлених чиновників, які вважали, що цю можливість необхідно використати. Відтак нацисти витратили значні кошти на пропаганду ідей Турану — з метою використання для відкриття нового фронту проти союзників та полегшення життя Райху.
Президент Іненю свого часу навіть виступив із промовою проти пантюркізму: називав його «небезпечною й хворобливою демонстрацією останніх часів», оскільки Туреччина «зіткнулася з діями, ворожими самому існуванню Республіки», а ті, хто відстоює ці ідеї, «принесуть лише проблеми та катастрофи».
І все ж таки після перелому у війні шальки терезів у Туреччині змістилися на користь союзників. Пантюркістські та пронацистські діячі були затримані. Де-юре Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії наприкінці лютого 1945 року, проте де-факто армія не брала участі у битвах. Вступ до війни був винятково зумовлений умовами, необхідними для прийняття Туреччини до майбутньої системи повоєнного світу та ООН.
З одного боку, Іненю опинився в короткочасній політичній ізоляції після війни. З іншого, відповідаючи на закид жительки провінції щодо скрутного економічного становища та труднощів із купівлею молока для дитини, Ісмет відповів: «Вона хоча б не залишилася без батька».
КІНЕЦЬ НЕЙТРАЛІТЕТУ І ВСТУП ДО НАТО
На правах переможця у війні радянський диктатор Йосип Сталін не забув про нейтральні країни й невдовзі почав активну підготовку до нового перекроювання політичної карти – тепер уже на південному фланзі. Так, схоже, очільник Кремля прагнув покарати Анкару за відмову приєднатися до війни.
Представники СРСР вимагали перегляду конвенції Монтре, зокрема режиму функціонування чорноморських проливів, а також передачі частини турецької території. Сталін наполягав на створенні радянської військової бази в Дарданеллах і на безперешкодному проході радянських кораблів за будь-яких обставин.
На Потсдамській конференції очільник радянського дипломатичного відомства В’ячеслав Молотов заявив, що кордон між СРСР та Туреччиною «несправедливий» у районах міст Карс, Артвін та Ардахан. До того ж збереглися свідчення про суперечки в керівництві радянської Грузії та Вірменії щодо можливих територіальних претензій до Туреччини – наочна ілюстрація приказки про шкуру невбитого ведмедя.
Черчилль згадав про вимоги СРСР у відомій Фултонській промові, наголосивши, що і Туреччина, і Персія стривожені відповідними прагненнями Москви. Анкара, як і Атени, отримували допомогу від США відповідно до доктрини Трумана.
Але радянські претензії призвели до очікуваного зворотного ефекту та підштовхнули Туреччину до зближення з країнами Заходу, а згодом і до вступу в НАТО. Як і багато інших сталінських забаганок поствоєнної доби, після смерті вождя територіальні претензії були забуті – наступні радянські керівники, зокрема Хрущов, висловлювалися про нерозумність тодішньої політики щодо Анкари.
Мапа територіальних претензій СРСР до Туреччини, 1946 рік.
БОЇ НА КІПРІ: ТАКСИМ ПРОТИ ЕНОЗИСУ
Республіка Кіпр отримала незалежність від Великої Британії 1960 року, там компактно проживали дві спільноти – турки-кіпріоти та греки-кіпріоти. Греки обстоювали ідею енозису та об’єднання у складі однієї великої Греції, тоді як турецьке населення виступало за таксим – розділення острова між громадами.
Президент-архієпископ Макаріос за короткий час після здобуття незалежності запропонував зміни до Конституції, які не влаштували турків-кіпріотів. Подальший конфлікт призвів до подій, які увійшли в історію як «Криваве Різдво» та запам’яталися спалахом міжетнічного насильства на зламі 1963–1964 років. Більшість майна, покинутого турецькими кіпріотами, було розграбовано, пошкоджено, спалено або знищено греками-кіпріотами.
Проурядові та грецькі джерела згадують про ці події як «турецький бунт», водночас опозиційні та турецькі видання говорять про провокацію президента-архієпископа Макаріоса з метою пришвидшити оформлення енозису, здійснення плану «Акрітас» щодо об’єднання з Атенами.
Втім, 1967 року до влади в Греції прийшла хунта «чорних полковників», з якими у Макаріоса виник конфлікт. На початку липня 1974 року прохунтівські війська, які прагнули анексувати Кіпр, здійснили переворот та скинули архієпископа. Це викликало реакцію Анкари та призвело до вторгнення на острів турецьких військ, які згодом встановили контроль над 36% території острова. Врешті-решт, через війну на Кіпрі розвалився й сам режим «чорних полковників» у Атенах.
Війська утворили протурецьку адміністрацію, де через 10 років була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру (ТРПК), яку визнала лише Туреччина.
Мітинг турків-кіпріотів за незалежність, 28 січня 1958 року
ВІД ІРАКУ ДО СИРІЇ
Після 1945 року США отримали військову базу Інджирлик на півдні Туреччини. Вона стала ключовою для здійснення бомбардувань під час першої війни в Перській затоці. Туреччина підтримувала США після атак 11 вересня 2001 року та у війні в Афганістані, проте після вторгнення американських військ в Ірак 2003 року, попри запропоновані широкі преференції, Анкара відмовилася від розміщення військ і підтримки армії США у другій війні в Перській затоці. Офіційні особи заявили, що операція дестабілізує Близький Схід, а відтак Туреччина не долучилася до повалення Саддама Хусейна.
Анкара дозволила лише прохід обмежених сил та вивезення поранених на базу Інджирлик. Окрім того, влітку 2003 року американські військові навіть затримали турецьких командос на півночі Іраку, що викликало дипломатичний скандал. Така позиція погіршила американсько-турецьке партнерство. Водночас Анкара завжди уважно ставилася до півночі Іраку, а саме до курдської частини – відповідно наразі ЗС Туреччини контролюють невелику «буферну зону» на півночі держави.
Втім, 2016 року Туреччина долучилася до війни з так званою «Ісламською державою Іраку та Леванту» (ІДІЛ) після серії терактів. Загалом із Сирією, де діяла терористична організація, Анкара мала неспокійні відносини – вони включали і давні претензії щодо Олександрійського санджака, і загальну неприязнь між Башаром Асадом та Реджепом Тайїпом Ердоганом.
Наразі ж Анкара підтримує нинішнє керівництво в Дамаску, яке прийшло до влади після повалення режиму Асада в грудні 2024 року, і загалом доклалася до підготовки антиасадівської офензиви. Подальшим питанням залишається влаштування modus vivendi для Сирії, і чи зможе новий уряд зберегти та зміцнити стабільність і добробут, уникнувши розпалу нової громадянської війни.
АНКАРА ЗАРАЗ: ПРАГМАТИЗМ ЧИ ВІДДАНІСТЬ НЕЙТРАЛІТЕТУ?
Прийнято вважати, що Туреччина більш зацікавлена в економічній співпраці з Росією, а у військовій – з Україною. І справді слід визнати: зовнішня політика Туреччини збудована на прагматизмі та відстоюванні власних інтересів — іноді за будь-яку ціну.
У межах НАТО Анкара має другу за потужністю армію, що дає змогу проводити «особливу політику» всередині Альянсу. У цьому контексті можна говорити про прагнення Анкари утвердити суб’єктність та диверсифікувати засоби оборони – чого вартий хоча б конфлікт Туреччини та США навколо закуплених 2017 року російських С-400.
Точка зору оглядачів із Києва завжди буде певною мірою критичною – і якщо українські політичні еліти лише час від часу намагалися, доволі незграбно, грати у багатовекторність, то для Анкари це своєрідний modus operandi: мистецтво балансування там опанували на дев’яносто дев’ять відсотків. І минулий досвід Туреччини це яскраво демонструє.