Жовтневий вечір, метро, година пік. Люди заходять до вагона, штовхаючи одне одного, а я зупиняюся, щоб запитати себе, чи правильно вчиняю. Я втомлена і невпевнена. Голос машиніста, який оголошує наступну зупинку, змішується з моїм власним у голові. На екрані телефону, над яким завмер мій палець, сяє жовта кнопка «Підписати». Над нею — текст петиції із закликом перенести в тил стелу на в’їзді в Донецьку область через загрозу її знищення. 

«У разі руйнування чи можливої тимчасової окупації (захоплення Донецької області — це одна з цілей, яку продовжує декларувати ворог і для реалізації плану кидає все більше ресурсів та сил) буде втрачено значний елемент культурної та історичної спадщини, пов’язаної з подіями російсько-української війни», – йдеться у зверненні. 

Так і є, подумала я, вперше побачивши петицію. Авторизувалася на сайті, щоб підтримати її, а потім зупинилася. Стою в метро і думаю. Стела — це важливий символ. Але що її робить такою? Чи залишиться вона символом у тилу? Я не знаю. Закриваю петицію, так її й не підписавши.

За чверть години я дісталася дому. Моя сусідка, коліжанка й тезка дивиться на мене з іншого боку столу та поділяє мій сумнів. «Я не підписувала, – сказала Оля, – Як на мене, це просто «здача» Донеччини. Ніби ми вже погодились із тим, що її окупують».

З цього сумніву і почалося моє дослідження проблеми перенесення і меморіалізації стели на в’їзді в Донецьку область, а з ним — пошук власної позиції щодо цього.

Першою людиною після Олі, до якої я прийшла з цим питанням, став історик і громадський діяч Євген Шатілов.  «Чи буде воно працювати без прив’язки до місця? Як таке живе місце, місце комунікації, мабуть, уже ні», – сказав він. А сценарій евакуації, на думку Шатілова,  викликає багато питань. По-перше, куди саме – у музей чи міський простір – переносити стелу? І в такому разі, який музей, яке місто і місце це мають бути? У перенесенні до публічного простору (наприклад, парку), де люди зможуть взаємодіяти зі стелою, Євген бачить можливість продовження її комунікаційної функції, але водночас підкреслює ризики. «Там можуть з’являтися нові написи. Чи потрібні вони там взагалі? Навряд ця історія потребує написів простих перехожих».

Тоді я звернулась до іншої військової. Операторка НРК бригади «Рубіж» Ніколь-Марі також загалом підтримує заклик петиції, але місцем, доречним для перенесення, вважає музей. «В міському просторі стела буде незахищена від вандалів. Звісно, в Україні немає жодного безпечного місця, бо ракети летять скрізь, але маємо захистити її хоча б від внутрішнього ворога. Оскільки, як не крути, у будь-якому місті України вистачає індивідів, для яких історія нації нічого не значить, і тому вони без зайвої думки кривдять памʼятки». Для Ніколь-Марі, втім, питання локації є особливо чутливим. «Мені як уродженці Донеччини дуже боляче усвідомлювати, що я можу більше не побачити стелу на звичному місці. Та у світі є речі важливіші за особистий біль, коли йдеться про історію нації».

Врешті-решт я пишу Тарасу Іщику – військовослужбовцю 103 бригади ТрО та бренд-дизайнеру Збройних Сил. Він стає першим, хто виступає категорично проти демонтажу та перенесення стели, і наводить кілька аргументів: по-перше, цього не дозволяє безпекова ситуація; по-друге, евакуація культурних цінностей і обʼєктів з прифронтових чи фронтових територій мала би проводитись, коли лінія фронту пролягає щонайменше за 100 кілометрів від обʼєкту або на віддалі досяжності дронів чи КАБ; а по-третє, публічний демонтаж такого об’єкту привертатиме увагу ворога, його ДРГ та інших засобів ураження, внаслідок чого можуть постраждати задіяні в евакуації техніка та люди.

«Зараз це вже пізно проводити, і це не вартує ані можливих затрачених ресурсів, ані людських життів, які можуть бути втрачені. В цьому всьому процесі теж важко знайти відповідальних посадових осіб, які не здійснили вчасну евакуацію. Не вважаю, що хоча б одне людське життя варте розплати за чиїсь помилки і прорахунки», – каже Тарас.

Нині (станом на 21 грудня 2025 року) на петиції понад 14 із 25 потрібних тисяч підписів. Питання про те, чи не втратить стела своєї цінності від перенесення, тепер здається мені недоречним. Натомість я далі запитую себе, чи можемо ми (і як) зберегти цей символ і меморіал без перенесення, а отже без ризику втрати життів тих, хто до цього був би залучений.