До другого абзацу претензій майже немає. Прикро, звісно, що зазначене ім’я "Настя Лісовська" вигадане Северином Жевуським. Загалом же Роксолані й донині часом приписують походження з "Польщі". Це, між іншим, при тому, що Роксолана померла до Люблінської унії. Михалон Литвин каже, що її було викрадено в "нашому краї" (provincia nostra), а російський посланець Новосільцов у 1570 році називав її "литовкою". У 1595 році (свою книжечку "Liga z Zawadą Koła Poselskiego" він закінчив 01.01.1596) такий собі Christophinus Daminaeus Peregrinus Polonus - як вважають науковці, під цим псевдонімом ховався чи то Кшиштоф Дзєржек, чи то Станіслав Нєгошевський - засвідчив, що Роксолана була "попівною з Рогатина", що належав Польському королівству ще до Любліна. Так само до Рогатина "відправляє" Роксолану свідчення Самуеля Твардовського на початку 1620-х. А в XIX ст. поет Маурицій Гославський "зашле" Роксолану до Чемерівців…

Цікаве також посилання на "Демана", якого насправді не було. Тут, мабуть, не зайвим буде зазначити, що написане німецьким готичним шрифтом "Osman" часом розпізнається комп’ютерними програмами саме як "Deman"… (якщо справа у цьому, то головний "претендент" на звання джерела цієї інформації – німецькомовна версія багатотомної монографії XIX ст. про Османську імперію Гаммера фон Пургшталя.) Дружина Мустафи II і мати Османа III – це Шехсувар-султан, чиє походження невідоме (часто стверджують, що вона була з народження православною на християнське ім’я Марія; найчастіше фігурують "руська" та "сербська" версії походження, але незрозуміло, на яких джерельних підставах). По-іншому питання стоїть з дружиною "Демана II" Мейлішах, що народила йому потенційного спадкоємця Омера. Тут думки діляться між грецьким та руським походженням (за цитованими Гаммером венеційськими джерелами, вона таки "руська", але, імовірно, офіційною дружиною султана вона не була. Найбільш визначеною (не рахуючи Роксолани, яку за звичкою зватиму Гюррем) здається ситуація з дружиною Ібрагіма та матір’ю Османа III – Гатідже Турхан-султан. Вона була однією з усього двох жінок в історії Османської імперії, які офіційно виконували регентські обов’язки. 

Якщо у випадках Мейлішах і Шехсувар ототожнення "руської" з "українською" (в територіальному сенсі) виглядає хоч і доволі логічним з огляду на очевидні географічні факти, та все ж не до кінця доведеним, то тут, усупереч російській Вікіпедії, маємо якраз конкретну вказівку саме на Україну в наведених Гаммером іноземних джерелах, де Гатідже не просто "nativa della Rossia", а "rossa, subdita dei Polachi" . Тим дивніше бачити в деяких сучасних авторів, що Гюррем – "Polish/Ukrainian", а Гатідже – "Russian".

Ба більше, тут можна було б навіть додати дещо про султана Ахмеда III, що прихистив мазепинців після Полтави: першим з 14 (!) великих візирів, які змінилися за час його правління, став у 1703 році – на 88 днів – Ахмед-паша Каваноз руського походження. Це, здається, взагалі єдиний випадок, коли виходець із Русі став великим візиром Османської імперії. (У цьому зв’язку цікаво зазначити, що останнйй великий візир імперії Ахмед Тевфік-паша, 100-річний ювілей останнього призначення якого на великовізирську посаду ми святкували 2020-го року, був за походженням кримським татарином, нащадком Гераїв.) Понад те, за Гаммером, сина Селіма і двох дочок-двійнят Зейнеп і Уммюгюльсюм Ахмедові III народила якась безіменна наложниця з Русі (а ще ймовірніше дві різні, адже інакше виходить дуже короткий інтервал між пологами). Загалом в Ахмеда III було три Селіми та чотири Зейнеп, бо перші (найпершими були якраз "руські") помирали ще малюками... Всього на два роки пережила батька й Уммюгюльсюм, хоч встигла до 24 років одружитися, народити двох дітей і одержати названий на свою честь фонтан у Стамбулі.

Були, мабуть, й інші дружини чи наложниці українського походження: про них писав Алі Кемаль Мерам у "Padişah Anaları", який переказує Олександра Шутко в розділі " "Український султанат" в Османській імперії" своєї книжки "Роксолана: міфи та реалії".

Для повноти викладу скажу, що в Уанеті висловлюється ще зовсім фантастична версія, що українкою нібито була Безмялем-султан, дружина Махмуда II у середині XIX ст. Але тут джерела сперечаються лише про те, грузинкою вона була, єврейкою чи грузинською єврейкою

Однак найбільш цікавий випадок – це, безумовно, власне Яків Малик. Він уже фігурує навіть у художній літературі (зрозуміло, що особа з ім’ям і прізвищем надається для цього краще, ніж якийсь безіменний паша). Його вже включили в навчальну програму для українських вишів з "історії туризму" (!). У викладі сучасних авторів виходить, що він самотужки героїчно дістався Індії (а в одному джерелі – навіть Індонезії) та зробив цим внесок в українську або й у світову географічну науку...

А що маємо насправді? Це той рідкісний випадок, коли вкид в інтелектуальний простір тези про Якова Малика можливо датувати заледве не з точністю до дня. Це було зроблено у вересні 1963 року на V Міжнародному з’їзді славістів радянським доповідачем Іллею Голеніщевим-Кутузовим. Його доповідь "Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия)" було тоді ж надруковано осібним виданням, окремо від усіх інших, а в 1973 році – передруковано під назвою "Украинский и белорусский гуманизм" у відомій посмертній збірці статей Голеніщева-Кутузова "Славянские литературы". Звідти її запозичив для своєї "Очима Заходу. Рецепція України XI-XVIII ст." (1998) Дмитро Наливайко, а також, треба думати, Трощинський.

Отже, нагадаємо спершу тезу Трощинського: "український козак на османській службі Яків Малик став у XVIII ст. великим візиром князівства Гуджарат у Західній Індії". А що ж стверджував Голеніщев-Кутузов? 

"Можливо, нам не дорікнуть щодо зайвих відступів [саме так – для науковця майбутній герой був лише побіжним відступом!], якщо ми згадаємо, що сучасник і співвітчизник Роси [Роксолани] український козак Яша Малик — "сармат", підданий польського короля з бранця став великим візиром Гуджерата в Індії, де збудував фортецю в ренесансному стилі".

І примітка:

"Дж.-П. Маффеї визначив народність Яші Маліка: "Natione Sarmata" (1558) [мабуть, хибодрук, бо правильно "1588"]. Немає підстав стверджувати, що Яша був дубровчанином (тоді б його називали "ілліром")". 

Справді, хорват Владімір Мажуранич, а слідом за ним і поляк Тадеуш Улевич вважали, що під "сарматською нацією" в історичній праці єзуїта Джованні-П’єтро Маффеї насправді слід розуміти Балкани, причому фактично на тій лише підставі, що власне Росія з Туреччиною не межувала. Насправді ж рацію, очевидно, має росіянин Голеніщев-Кутузов. Але далеко не в усьому… А ось про це "все" тепер по порядку.

У "Historiarum Indicarum Libri XVI" Маффеї справді міститься оповідка про "сарматського" хлопчика на ім’я Jazius, який ще в малому віці був схоплений у полон турками, прийняв іслам, перебував у рабстві, аж доки не був проданий купцями султанові Гуджарату і розпочав своє вивищення. Так, ми бачимо першу неправду в твердженнях Трощинського і послідовників: наш герой не перебував на "османській службі", а був полоняником у турків - причому не в державному рабстві (де він би "пахал как раб на галерах" (с) ), а в цілком приватному, з конкретними господарями. Власне, цьому не суперечить і те, що написав Голеніщев-Кутузов (як і, до речі, Наливайко, який дослівно його процитував).

Крім того, в хронологічно розташованій розповіді мова йде про межу XV-XVI століть. На той час політичний вплив Османської імперії ще тільки-тільки діставався Індійського океану. Цей вплив натомість чинили мамлюцькі султани в Каїрі, які все ще визнавалися халіфами (хоч сучасні науковці й наголошують, що не слід перебільшувати значення титулу халіфа для османських володарів у період до кінця XVIII ст., але згодом гуджаратці на нього таки зважали). Тож за всього бажання османи на той час ще не змогли б "просунути" свою кандидатуру в керівництво Гуджарату.

З вищенаведеного зрозуміло також, що ні про яке героїчне долання Яковом Маликом відстані до Гуджарату і його внесок у географію мова йти не може, а "XVIII ст." Трощинським взято, як то кажуть, "зі стелі" (що мало бути очевидним навіть без ближчого розгляду, адже Гуджаратський султанат було ліквідовано Великими Моголами ще наприкінці XVI століття).

Ідемо далі. Чи ми все ж маємо підстави стверджувати, що "natione Sarmata" - це Україна, а не Балкани?

Відповідь, як не дивно, ствердна. Версій походження нашого Jazius’a в різних джерелах зафіксовано багато. Але найнадійнішим, природно, вважається те, що найближче в часі до зображуваних подій. У нашому випадку йдеться про твір португальця Жуана ді Барруша "Декади Індії" (друга декада, що нас цікавить, вийшла в 1553 році; Jazius помер у 1521 чи 1525), який до того ж переглядав дотичні до історії Гуджарату таріхи близько 1539 року. А в Барруша читаємо, що наш хлопак "era Roxo de nação, dos Christãos hereticos da Roxia". Тож зі стандартною поправкою на те, що "Русь" у контексті ясиру – це радше Україна, ніж Росія, маємо погодитися з версією Голеніщева-Кутузова про "українськість". (Враховуючи те, що йдеться саме про кінець XV століття, теоретично можна вбачати в "hereticos" ("єретиках")просто "схизматиків", цебто звичайних православних з погляду правовірного католика).

ОК, український, але чи козак? На кінець XV століття козацький стан в Україні ще тільки починав формуватися. (До слова, якщо брати останнє його десятиліття, то, певно, хибним виявиться навіть вислів Голеніщева-Кутузова про "підданого польського короля", адже до Люблінської унії території, де гуляла козаччина, належали переважно Великому князівству Литовському, а саме наприкінці XV століття востаннє в історії Польщі та Литви великим князем литовським і королем польським офіційно визнавалися дві різні особи – Александр Ягеллончик і Ян I Ольбрахт відповідно. Але джерельні вказівки на участь Jazius’а у війнах гуджаратського султана вказують, що в 1484 році він уже був при дворі володаря).

З джерел належність майбутнього гуджаратця до козаків не випливає. Маффеї прямо вказує на те, що його походження радше селянське - "e Christianorum agris agentes", та й забрано його малюком. У Барруша вказівки ні на рід занять, ні на вік під час викрадення нема, але нема й нічого, що б суперечило версії про селянське походження. Єдине, що пов’язує нашого хлопака з "хлібом козацьким", - майстерне вміння стріляти з лука, але кого тим здивуєш у прикордонній Україні? Якщо наприкінці XVI століття Лассота дивувався ледь не поголовному володінню рушницями та шаблями серед українських селян, то чому з огляду на початок набігів на Україну з боку Криму та й потребу в полюванні ми не можемо, mutatis mutandis, припустити для кінця XV століття володіння ними луком? А саме завдяки цьому вмінню стріляти бранець вибився в люди: спершу він урятував життя своєму господареві-купцю під час нападу, а вже під час служби в гуджаратського султана Махмуда Бебуги стався просто-таки кумедний за сучасними мірками випадок: під час якоїсь воєнної кампанії султанові просто на голову… напудила пташечка. Побоюючись, що це провіщає зло, султан сказав, що "немає ціни, яку не треба б дати за вбивство цієї пташки" – що негайно ж і вчинив наш вправний стрілець за допомогою луку й стріл…

Простуємо далі. Чи справді він став зрештою великим візиром? Не знаю, звідки це взяв Голеніщев-Кутузов, але таких вказівок у джерелах не видно. Колишній бранець заслужив великий авторитет при дворі султана, мав у своєму розпорядженні війська та флот, здобув впливову посаду губернатора портових міст Діу (частина нинішньої союзної території Республіки Індія Дадра і Нагар-Гавелі і Даман і Діу), Камбая (нинішній Камбат у штаті Гуджарат) та сусідніх з ними, проте великим візиром, здається, не був ніколи.

Бо ж – і це найприкріше в усій цій ситуації – Малік Аяз насправді непересічний історичний діяч (дарма що не великий візир), і його значення для історії зовсім не вичерпується будівництвом ренесансної фортеці, яка, здається, все одно не пережила португальську добу. Цілком зрозуміло, що саме на цьому зробив акцент під час доповіді про гуманізм Голеніщев-Кутузов, але чи маємо ми йти лише цією второваною доріжкою? Так от, Малік Аяз відігравав якнайбезпосереднішу роль у збройній боротьбі з португальцями на початку XVI століття, фактично очолюючи гуджаратський флот, який, на секундочку, підтримувався і Мамлюцьким султанатом (безпосередньо), і Османською імперією (опосередковано). Йому вдалося розбити португальців при Чаулі, взявши чимало полонених та вбивши в ході бою Лоуренсу ді Алмейду, сина першого португальського віце-короля Індії Франсішку. Так, наступного року союзний флот (з гуджаратями Маліка Аяза включно) зазнав нищівної поразки від розлюченого Франсішку – але це була битва, що увійшла в усі підручники історії (в тому числі й українські): славнозвісна битва при Діу 1509 року, рубіжна віха португальської гегемонії в Індійському океані. Навіть і після поразки Діу залишився в руках Маліка Аяза – португальці захопили місто щойно після його смерті.

І якщо нам потрібно відкинути як страшний сон "великого візира, туриста, козака на османській службі Якова Малика", то я не бачу жодної причини, чому ми не маємо пам’ятати про Маліка Аяза, губернатора Діу, видатного флотоводця, українського (найімовірніше) походження, соратника найвидатнішого гуджаратського султана Махмуда Бебуги.

За це і вип’ємо, пані та панове.